Стежки без тіні Сьогодні три роки, як світ навколо мене зламався, розтріскався, розпався на шматки. Я залишила все – рідну землю, дотики знайомого вітру, аромат кави на березі Дніпра з термокружки після велопрогулянки, сліди на засніжених вулицях. Все, що здавалося непорушним, перетворилося на ілюзію стабільності, яка зникла в одну мить. Я кочую по світу. Країни змінюються, як пори року, міста приймають мене, але не можуть утримати. Я завжди між: між минулим і майбутнім, між чужими мовами, між пошуками дому, який більше не є точкою на карті, а станом душі. Є така теорія в квантовій фізиці: реальність розгортається кожного разу, коли приймається рішення. Десь там, в паралельному світі, я досі вдома, сиджу на “своїй” кухні, розмовляю з друзями, дихаю тим самим повітрям. Але тут і зараз моя реальність – це нескінченна дорога. Ностальгія – це не лише про втрачений дім, а й про втрачену версію себе. Я більше не та, що була три роки тому. У кожному чужому місті я ніби намагаюся реконструювати себе з уламків, створити новий сенс, нову точку відліку. Але якого кольору ця нова реальність? Найважче – це запахи. Запах свіжого хліба може раптово повернути мене на вулиці у моєму місті, де люди ще жили звичайним життям. Або звук ранкового дощу – він здається таким самим, як там, удома, але водночас бездушним, ніби не знає мене. Раніше мені здавалося, що свобода – це можливість подорожувати. Тепер я розумію, що справжня свобода – це можливість повернутися. Ми, ті, хто виїхав, стали людьми з відкритими кордонами, але із закритим серцем. Дороги відкриті, та чи є куди йти? Я думаю про те, що значить бути людиною без географічного коріння. Якщо дерево вирвати з ґрунту, чи зможе воно прижитися на чужій землі? Чи може людина перетворитися на вітер, що не має дому, але всюди присутній? Війна – це злам реальності. Точка неповернення. Я знаю, що навіть якщо я колись повернуся, вже не буде так, як було. Але хіба це не закон всесвіту? Все змінюється. Я тримаю в собі дві протилежні сили: одну, що прагне повернути все, як було, і другу – яка змушує мене будувати нову себе. Чи це і є квантове сумісне буття? Бути і там, і тут, одночасно? А що далі? Я вчуся приймати нестабільність як форму життя. Можливо, справжній дім – це не місце, а відчуття всередині? Можливо, я вже не громадянин однієї країни, а громадянин усіх міст, в яких я плакала, сміялася, вчилася вимовляти нові слова? Але сьогодні я дозволяю собі бути просто людиною, яка сумує за втраченим світом. І хай сьогоднішній день стане нагадуванням: навіть коли нас розкидає вітер, ми залишаємося цілісними, бо наша справжня батьківщина – це те, що ми носимо в собі як ДНК.