П’ять днів в очікуванні дива.

• А у мами в животику темно.

• Чому ти думаєш, що там темно?

• Знаю.

Максим, 4 роки.

Коли сестра вдруге завагітніла, ми одразу домовились, що я наглядатиму за її сином, коли вона народжуватиме. І ось цей час настав. На умовах няньки я провела в селі п’ять днів і деякі моменти особливо запам’ятались.

Порівняно з Києвом, в селі краса не людська. Вранці пташки співають, собаки «брешуть», півні голосять і нужник на вулиці, де гуляють протяги зі швидкістю 3м/год. Зайшовши на подвір’я одразу видно, що в родині є дитина і, що це хлопчик. На кожному кроці валяються машинки: в саду, в квітнику, на дахах дровника, хатини для інструментів, льоха, і взагалі скрізь де тільки можна. Як виявилось, це таке покарання для Максима за неслухняність.

Полудень. Батьки поїхали в лікарню. І ми залишилась на господарстві вдвох.

День перший.

• Ія, включи «Машу і мемеда».

• Мені мама сказала, щоб я його тобі не показувала.

• Ія, а мені мама казала, що я можу дивитись «Машу і мемеда».

• А мені мама казала, що це поганий мультик.

• А папа казав, що мені можна дивитись «Маша і мемеда».

• А мені папа казав, щоб я його тобі не показувала.

• Ірка, ти казала, що я буду хорошим і ти покажеш «Машу і мемеда».

• Я тобі цього не казала.

• Казала!!!

• Ні!

• Ти погана!

Сльози…

В результаті ми взагалі нічого не дивились, бо Баба Яга забрала світло в хаті, в якій живе не слухняний хлопчик.

• Ало! …Макс! Папа гукає.

• Папа?

Вмикаю телефон на гучномовець.

• Макс, ми тобі сестричку привеземо!

• Яку!

• Маленьку.

• У мами тепер нема животика? А коли ви приїдеш?

• Коли дядя відпустить. Але не сьогодні.

• Чому?

• Так дядя лікар сказав.

• Чому?

• Бо сестричка ще дуже маленька.

• Чому?

День другий.

Шоста ранку. Виходжу на подвір'я. Прохолодний гарний, трохи похмурий новий день. Село ще не повністю прокинулось, навкруги тихо. Йду по дрова. Мало не збиваючи мене з ніг набігли коти вимагаючи їжу. Та мені зараз не до них. Раз вже вийшла на вулицю, щоб не ходити двічі, йду в кабінку розміром трохи менше ніж метр на метр і сильніше зачиняю двері через холодний вранішній вітер. Згодом, повз «санвузол», щось дивно нагавкуючи, протупотів наш пес, якого всі називали просто Собака. Несподівано його гавкіт розмножується в декілька разів. З городу долинає моторошний гавкіт та скавчання. Про всяк випадок з кабінки не виходжу, сиджу слухаю. За мить щось дуже голосно як шарахне! Я аж підскочила, ледь не вціливши ногою в яму. Визирнувши в щілину між дошками помітила, що Собака вже вибіг на город наздоганяючи інших псів, які піджавши хвости тікали хто куди, і знову стало тихо. Я нарешті наважилась вийти з кабінки і помітила на городі сусіда, який потираючи руки йшов до хати. То мабуть він пітардою розігнав зграю. За якусь мить, мені здалось, що десь неподалік заплакала дитина. Макс? Та ні, не схоже. Так плаче немовля. До того ж, голосіння лунає звідти, де живуть лише самотні пенсіонери. І ось вже в інших сусідів хтось «плаче». Що коїться? Діти вже літають чи що? Серед цього плачу, який відлуннями звучить з усіх боків йду на город кликати Собаку. На сусідських парканах поважно сидять півнів, по черзі підіймаються і співають витягаючи шиї. Але чомусь їхнє кукурікання схоже на дитячий плач. Нарешті прибіг Собака і, пролізши попід парканом, помчав до миски з їжею очікуючи знайти там винагороду за службу, але там пусто... Я набираю дрова та йду до хати.

День третій.

Тиха година.

• Ія, почитай мені Дюймовочку.

• А що це таке?

• Це така жаба, яка гналась за манюньою дівчинкою, де сліпий такий страшний хотів у землю зарити, де пташка померла.

• А як дівчинку звати?

• Дюймовочка.

• Ти ж казав, що це така жаба.

• Нє! Це ота манюня. Ти шо! Не знала?!

День четвертий.

• Максим, що хочеш їсти – кашу чи суп?

• Суп.

Приношу суп.

• Я кашу хотів!!!...

• Ти ж казав – суп...

• Кашу!!!...

Сльози…

День п’ятий.

Після тихої години ми пішли погуляти селом. На дворі сонячно і тепло, тож прогулянка має бути гарною.

Повертатись додому ми вирішили через ліс. Хоча згодом я зрозуміла, що це була погана ідея. Виходимо на стежку, малий з тачкою бігає по піщаній дорозі, а я зупинившись на мить, заплющила очі послухати ліс… Навколо тиша, де-не-де дятли відбивають ритми, сонячні промені зігрівають обличчя. Подув легкий вітерець і розтріпане волосся залоскотало носа. Розплющую очі, а навкруги купи сміття…

• Ало.

• Ми вже їдемо.

• Коли будете?

• За півтори години.