Що ти бачиш за горизонтом? Що відбувається, коли ми перестаємо думати? Чи можливо досягти естетики без образів, без слів? У японській традиції є поняття "ма" (間) — краса порожнечі, де сенс народжується не у формах, а в паузах між ними. Тиша також говорить, але її мова невловима чи, можливо, це мова відчуття?. Вона промовляє через відсутність, через напівзатемненість, через миті розчинення. А що якщо свідомість - це портал між реальностями? Уяви: ти йдеш крізь туманний пейзаж, що розчиняється в золотому сяйві. Що ти бачиш? - Це захід сонця, чи світанок нового буття? Десь, у глибині твого сприйняття, щось змінюється — простір розтягується, так, ніби він більше не мав фіксованих меж. Свідомість мерехтить, мов спіраль, що засмоктує думки у невидимий горизонт подій. Якщо домислити, що свідомість — це чорна діра, то що знаходиться за її горизонтом? Думки згинаються і танцюють, створюючи нові світи. Реальність тут — не фіксована структура, а рідина, що тече між пальцями. Можливо, наша власна реальність теж є лише однією з точок переходу у безмежному океані ймовірностей? Ця серія зображень є візуальним дослідженням таких переходів. Це символи станів між явним і прихованим, матеріальним і духовним. Вони не лише відображають зовнішній світ, але й проєктують внутрішні ландшафти тих, хто дивиться, що сприймається кожним як персональна естетика свідомості. І це не просто відчуття краси, це спосіб існування та проявлення думок. Ми дивимося на ці образи, але чи не вони дивляться на нас? Кожен сприймає їх через унікальний досвід, культурні коди, особисті архетипи. У певному сенсі, ці зображення — це дзеркала нашого сприйняття, що відбивають внутрішні вібрації. Але виникає питання: а чи свідомість насправді належить тобі чи вона існує сама по собі, а ти її лише сприймаєш? Мабуть свідомість не є пасивним глядачем — а вона сама формує красу? Можливо свідомість розгортається в гармонійних патернах, а, можливо в хаотичних спіралях? Чи може вона сприймати себе як витончене мистецтво, що безперервно твориться в кожен момент? Якщо свідомість взаємодіє з реальністю, як квантовий спостерігач, то чи не створюємо ми естетику у момент її усвідомлення? Можливо, краса не є властивістю об’єктів, а лише вібрацією потенціалу? Ці зображення — як хвилі можливостей, що згущуються у форму лише тоді, коли ти на них дивишся. Краса — це світло, що проникає у форму через свідомість. Що ти бачиш за цим горизонтом?