Палінгенезія Чи є моя присутність на цій землі тимчасовим явищем? Чи залишу я щось, що проросте новим сенсом після мене? По мені залишиться лише пам'ять і попіл? Вони будуть існувати рівно стільки, скільки про це будуть згадувати люди. Я тут тимчасово. Але тимчасовість — це не відсутність значення; навпаки, саме через свою ефемерність кожна мить стає унікальною і наповненою сенсом. У природі немає втрат, є лише трансформація, що нагадує про приховану силу відродження. Але для цього "Я" має впасти, прорости і пережити руйнування власної оболонки. Людина часто прагне уникнути руйнувань, не розуміючи, що саме в них — джерело перетворення і нових сенсів. Руїни минулого — не лише залишки, а й сліди історії, які говорять до нас, якщо ми здатні слухати. Кістки - це забуте минуле, що говорить крізь час. Лише вони залишаються незмінними мільйони років... Людина, як частина природи, несе в собі пам’ять поколінь, досвід, закладений у крові, і зв'язок із землею, на якій стоїть. Але коли людина перестає жити, по ній залишається лише пам'ять, яку підтримують лише інші люди. Але природа вчить нас, що навіть у смерті є сенс. Те, що ми бачимо зруйнованим, природа сприймає як етап. Можливо, наша задача — шукати красу не лише в житті, але й у його завершенні, у звільненні простору для нового?..