Надія великою ціною В одну мить хтось вирішив, що може вирвати людину із звичного ритму життя і змусити нудити світом. І тепер я ходжу поміж стінами в ментальному безпутті. Щодня запалюю багато свічок і дивлюсь на них довгі години, в сподіванні відзнайти в собі частинку ѓніту, щоб підпалити його і мати хоч якусь надію на життя. Я без сил кричу небесним ліхтарям і питаюсь: а скільки ще чекати? Хто він, де він, що таке прихисток і чому я не відчуваю спокою і захисту, попри те, що моє тіло в безпеці? Ти даєш мені фізичний прихисток, а хто дасть прихисток моїм думкам, моїм переживанням, моїм страхам, любові, моїй вірності? Коли я зможу собі дозволити підійти до білого полотна? Чому для тебе це так просто, а мені - досі лячно і не комфортно? Чому я досі боюся спати і прокидатись? Інша країна тепер стала моєю. Нині я далеко від фізичного ушкодження, але так болить, що немає сили терпіти і не думати про це. Я щодня проживаю у слабкій надії і щодня її ціна зростає і зотліває. Я не встигаю ні зігрітися, ні хоч на секунду спочити серцем і душею. Я чую про безпеку, але я не знаю як її відчути. Скільки чекати ще? Навкруги все кольорове - здається чорно-білим. Не має значення ні сьогодні ні завтра. Мені треба забути все якомога раніше ніж учора. Але стрімкі потоки думкування дикою вітряницею збиває з ніг і, навіть те, що я зробила сьогодні вдень - ввечері набуває пустого значення. Знецінення і заборона переслідують кожну дію і кожен крок. Час - лише додає запитань: а хто я, а чи є я тут, що є важливим чи важливішим, що я можу собі самодозволити і коли перестану самозабороняти, коли я побачу що навкруги є ще хтось і коли я почую того, хто до мене звертається? Розуміння плинності часу змушує хвилюватись сильніше. Самомордування стає звичним станом. Але згодом приходить усвідомлення, що я все ж таки не одна. Відчуваю що може бути краще і тихіше (в душі). Час од часу вдається повернутись до роботи і поринути у години самопримирення. Розмир (налагодження мирних взаємовідносин) відвідує кожного не залежно від прожитого досвіду в Україні чи пережитого емоційного стану деінде. Час… Час когось лікує, когось старить, комусь тягнеться або летить, комусь тягарем лягає на плечі циклічно “граючи” один епізод. До тями приходжу коли в моєму просторі з’являється нове середовище або коли долучаюсь до нової спільноти, яка зацікавлена в тому що роблю і хто я є. Стає легше дихати, думати, спати. Навіть потроху починає з’являтись надія, але ціна її тисячі викресленних життів і незчисленні години тяжкого досвіду кожного, кого вирвали з сьогодення у лютому. … - а що далі?.. https://u-jazdowski.pl/program/rezydencje/projekty/nadzieja-za-wszelka-cene