Сто років в тіні В деревах залишилося більше, ніж просто метал. У його корі застрягло минуле. Тут — скоби, гвіздки, шпильки, кнопки. Тут — сліди рук, що колись чіпляли оголошення про загублених собак, про знижки на меблі, про обмін житлом, пошук пари та про збори мешканців. Тут — навіть уламки часу, коли війна говорила через німецькі накази, прибиті до цього самого стовбура. Кнопки проросли в кору. Деякі з них зникли під пліснявою, деякі зрослися з мохом, деякі досі ріжуть пальці своєю ржавою гостротою. Це не просто залишки. Це рани пам’яті. І саме так дерево пам’ятає більше, ніж ми. Бо що таке пам’ять, як не залишки чийогось дотику? Як не сліди присутності, яка вже зникла? Колись тут висіло щось страшне. Колись тут було просто біле місце — порожнеча, яка чекала нового змісту, нового сенсу. Але пам’ять не зникає навіть тоді, коли зникають слова. Вона врізається в матерію, вона вростає, як коріння, як кнопки, що стали частиною стовбура. І, можливо, це дерево вже навіть не відчуває їхнього болю. Можливо, воно навчилося бути одночасно пораненим і цілим. Що робити з цією пам’яттю? Виривати її, залишати чи просто прийняти, що вона існує? Це дерево не кричить і не говорить. Воно просто стоїть. Зшите кнопками, скріплене скобами, пришите до часу, що нікуди не зник. Але якщо прислухатися — чути тихий шепіт іржі. Чути, як метал у глибині кори перетворюється на тінь. Як у темряві між волокнами дерева ще можна вловити відбитки рук, що торкалися його. Людей, які залишали тут свої знаки. Часом — абсурдні, часом — життєво важливі. І, можливо, в цьому є наша відповідь. Не позбуватися пам’яті. Не відривати, не викорчовувати. А навчитися жити так, як живе це дерево — носити в собі час, не опираючись йому. Стояти, навіть коли все навколо змінюється. Стояти, навіть коли ніхто не пам’ятає, навіщо.