Місто/пауза Місто — пауза. Місто між паузами. Паузи всюди і ніде. Паузи між будинками, між ліхтарями, між поглядами, що розминулись. Місто — це самі ці відстані - між кимось і кимось, між вчора і завтра, між «привіт» і «прощавай», тут є простір де тісно і є змога губитися. І кожен тут — тиша. І кожен тут — паузи. Ті маленькі паузи, що захоплюють нас, коли ми зупиняємось, щоб по-справжньому почути… Місто дійсно стає об'єктом, через який ми вловлюємо невидиме — паузи, які вимірюються не часом, а простором. Ті миті між жестами, між словами, між поглядами, що не зустрічаються. Тишина в місті — це не порожнеча, а певна форма існування, де кожен звук або дія має свою вагу, навіть коли нічого не відбувається. Це ніби магія пауз, коли ти даєш собі шанс почути більше, а не просто чути. І в цих паузах — все. Тут і вчора, і завтра, і я, і ти, і кожен з нас. Ті миті, коли ми перестаємо бігти, і даємо собі дозвіл зупинитись, побачити, відчути, почути, усвідомити. Це своєрідне поле для споглядання і розуміння себе через все те, з чим і як ми взаємодіємо. Саме на цьому полі пауз можна відчути як час розпадається на ці маленькі одиниці паузи. Вона — персонаж: мовчазний, липкий, всюдисущий, заповнює провулки, зависає між рядками вивісок, повільно стікає з дахів… Пам’ятники тут — мов безголосі свідки, все бачать, усе пам’ятають, але мовчать. У них немає голосу, тільки втомлений погляд, що дивляться кудись крізь дощ. Бо що їм сказати? - про місто, про відстані, про те, як іноді, навіть у натовпі можна не зустріти жодної людини? А вітер? Він тут ходить на самоті, часом, чіпляється за фіранки у відкритих вікнах, часом блукає мостами, часом зависає у телефонних дротах і грає на них тиху мелодію відсутності. З поміж всього цього ми можемо рухатись або зупинитись, можемо знайти себе або забути, можемо розчинитись в місті або місто в нас…